Група Marsel - живе втілення приказки "терпіння і труд все перетруть ". Хоча, талант і везіння - теж речі важливі, про що хлопці самі і повідали журналу викорис. Про своє неухильному підйомі на вершини хіт-парадів, гастролях за кордоном і прийдешнє перше сольнику в Москві розповідають вокаліст Степан, клавішник Женя і саксофоніст Митя.

Митя: Ми ж були взагалі першими, хто дав інтерв'ю журналу викорис. Ми і наша хороша колега Настя Задорожна. Я дивлюся, у вас тут багато чого змінилося. Розділ "Секс" з'явився. Ось цікава стаття "У ліжку з геєм - що робити?".

(Сміються)

Степан: Це ж є прикол. Ти лежиш між дівчиною твоєї мрії і геєм - до кого повернутися задом?

(Сміються)

Гаразд, про це не будемо. В першу чергу хотілося б ось що дізнатися. Є ж ще одна група з подібною назвою, москвичі Marselle. Як ви можете пояснити різницю між ними і нашої пітерської, зашібенской групою Marsel?

Женя: Ну ти сам і відповів.

Степан: Якщо чуєш, що хороша пісня - значить, ми.

Митя: Якщо взагалі пісня - це ми.

Женя: А якщо реп - то Москва.

Степан: А так ми дуже скромні.

Ви знайомі з хлопцями?

Женя: Ні, нас з ними не знайомили.

Але якщо доля зведе на сцені одного фестивалю, наприклад, що ви їм скажете?

Митя: Нічого не скажемо. Скажуть глядачі. Нам з ними, насправді, нічого ділити, крім назви - просто так вийшло.

Степан: Ми співаємо, вони читають реп, між нами нічого спільного, нас нічого не пов'язує.

Але з московським репом вас все-таки дещо пов'язує - трек з Птахом ось. Як альянс склався?

Степан: У нас є друзі, група RP, два брати з міста Москва. Нас познайомив колись Сергій Жуков з групи "Руки вгору". І одного разу холодним зимовим вечором хлопці скинули мені музику з куплетом. І сказали: "Давай замутимо спільний трек". Я відповів: "Звичайно". І в той же вечір написав приспів "Настрій осінь". На наступний день ми записували версію пісні "Скільки б". Я приїхав на студію раніше на півгодини і записав цей приспів. Відправив хлопцям, вони доробили другий куплет. Потім пісню почув Птаха, йому дуже сподобалося, і він записав свій реп. Ми з ним познайомилися, він виявився відмінним людиною. З тих пір ми спілкуємося, дружимо.

Ви ж всі приїхали з різних міст в Пітер вчитися - чому не в Москву?

Митя: Тут дешевше (сміється).

Женя: Тут романтики більше, а не біганини, нервування. Але це, знаєте, завжди таке перше враження про Петербурзі та Москві.

Степан: Мені мій тато казав: "Давай їдь до Москви". Але в мене друзі в Петербурзі вчилися і розповідали, як тут круто. Що тут вся молодь класно тусується, культурне життя кипить. Я вступав на режисерський факультет, і мені було трохи страшно їхати до Москви - опинився в Петербурзі і жодного разу про це не пошкодував. Тут я зустрів найважливіших у моєму житті людей.

Митя: Це він про нас.

(Сміються)

Є думка, що систематичне музичну освіту душить паростки творчості у людині. Як ви це прокоментуєте?

Женя: Є таке, звичайно. Митя ось на джазовому відділенні навчався, а я можу сказати як колишній студент академічного. Хлопці затискаються. Хочуть свободи більше, а викладачі нав'язують їм свій смак, якісь канони. Власне, тому я вступив потім на естрадне.

Степан: Щоб обрубувати все академічне, в групі є я. Щоб сказати хлопцям: "Не треба, дуже складно". Ми тут взагалі як з психологом розмовляємо!

Митя: А я взагалі виглядаю готель на Мальдівах. Ось кину все і поїду.

Я от, чесно кажучи, з важким серцем повернувся з Німеччини в наші російські снігу. Ви ж бували за кордоном вже?

Митя: Скоро в Таллінн поїдемо.

Ну курка не птах, Естонія не закордон.

Женя: У Стокгольмі та Гельсінкі були.

Різницю-то побачили, напевно?

Степан: У Стокгольмі на сцені була якась неймовірна техніка, якої в Росії, напевно, років п'ять ще не побачимо. Ми виступали там на оупен-Ейре перед великою кількістю народу, і колонки висіли розміром метра, може, півтора на метр, тоненькі дуже, а потужність видавали, як на концерті в Льодовому палаці.

Женя: І пульт ультрасучасний - з такого ракети запускати.

Зате публіка скандинавська, мабуть, відморожена?

Женя: Ну вони такі європейці, що.

Степан: Нормальна публіка.

Тут-то дівчата кричать, а там?

Митя: А ти думаєш, ми там для стокгольмцев грали? Ті росіяни, які їдуть виступати в Америку, теж не для американців виступають. Скрізь наша публіка.


Тоді давайте тому озирнемося. З чого все починалося в 2005 році?

Митя: Група створена на базі гуртожитку Університету Культури і Мистецтв. Ланської шосе, будинок 9. Там ми все і перезнайомилися. Група створена з метою підкорити університетський конкурс. Але як виявилося, це було всього-на-всього "кульок-паті" ("кульку" називають ласкаво свій навчальний заклад СПбГУКІ самі студенти - прим. Викорис). Ми зробили пісні Стьопи, аранжували їх, виступили там - і, власне, всім сподобалося. Стало зрозуміло, що раз подобається п'ятдесяти-ста людям, то сподобається і тисячі. І почали репетирувати.

Як адже зазвичай буває, група починає оббивати пороги клубів, мовляв, дайте їм пограти в четвер. А у вас як було?

Митя: Після нашого виступу в тому клубі до нас підійшов арт-директор і запропонував виступити там вже за гроші. За умови, що прийде народ. Але так як ми репетирували в гуртожитку, а там живе багато людей, ми відкривали вікна - і весь двір нас слухав. У підсумку на нашому першому концерті був повний клуб.

І після цього пішли відразу всякі конкурси, "П'ять зірок" і так далі?

Митя: Не так зовсім. Все-таки від гуртожитку до нашого нинішнього статусу ми йшли п'ять років.

Ну все-таки, про "П'ять зірок". Вам там Кобзон аплодував?

Степан: Ага, танцював там, зняв перуку.

(Сміються)

Женя: Танцював на столі разом з Долиною.

Митя: Це була закрита паті.

Женя: Кобзон за нас насправді вписався, щоб ми пройшли в фінал.

Степан: Ми були єдиним живим колективом, які пройшли кастинг. І довго була невизначеність, пройшли ми у фінал чи ні. Спочатку нам сказали, що фіналістами став черговий склад групи "Прем'єр-міністр". Я засмутився. Минув тиждень, нам подзвонили і сказали, що ми все-таки пройшли. Ось, слава богу, все відмінно! Почали репетирувати No Woman, No Cry. Я вже святкував буквально, але минуло кілька днів - знову подзвонили і сказали, що ні, ні фіга ми не у фіналі. Ми знову засмутилися і подумали, ну ладно, не їдемо - так не їдемо. Пройшов мало не місяць. Пам'ятаю, була ніч. Сидів я в пітерському діджей-барі "Дача" години в три ночі - самі розумієте, чим там можна в цей час займатися. І тут бац, дзвінок від Сергія Жукова. Сказав, що Кобзон і Долина за нас вписалися, і вперше в історії цього конкурсу фіналістів зробили не 13, а 14. Спеціально заради вас.

Ви ж там навряд чи No Woman, No Cry виконували.

Митя: Я їм казав, треба було її співати. Ми її ух як зробили!

Женя: А що, погано чи що в підсумку вийшло?

Митя: Погано.

Женя: Так сказали б: "У, растамани".

Степан: Нам Серьога Жуков запропонував заспівати щось все-таки з зрозумілого народу, що в Росії люблять.

Митя: Ми подумали зробити спочатку цю (наспівує) та-тара-та-тара-та-тара-та-та-та.

Степан: Вона є у нас ВКонтакті, "Я тебе люблю" називається, по-моєму. Це Челентано, він там так і співає: "Я тебья льюблю і бьез тебья нье можу". Митя був у себе в Пермі, а ми з Женею сиділи в квартирі на Ладожской, куди він тільки переїхав з общаги, і робили аранжування на якомусь древньому комп'ютері.

Женя: Стьопу записували через мікрофончик від гарнітури, з перешкодами жорсткими. Я ці перешкоди потім вичищав, щоб хоч музику чути. Всі гальмувало дико.

Митя: У мене був модем зі швидкістю 64 кілобита в секунду. Хлопці мені прислали трек, а я на мікрофон від ноутбука прописав саксофон. Потім я їм три години його назад відправляв.

Женя: У підсумку довелося від неї відмовитися.

І ви взяли пісню Софії Ротару.

Степан: Було три конкурсні дні. У перший потрібно було заспівати світовий хіт, в другій - нашу пісню, а в третій - так, Софії Ротару. Нам дісталася абсолютно безглузда радянська пісня "Родина моя". Її можна знайти в відяшках в нашій групі, ми її зробили крутіше, ніж оригінал.

Вас не коробило з таким репертуаром виступати?

Митя: Ще й як.

Женя: Подкороблівало. Нам, щоправда, режисер цікавий номер поставив. Але як все в підсумку вийшло ...

Степан: Вийшла така підстава, м'яко кажучи. Коли я почав співати, у мене виключився вушної монітор. Я втратив тональність, був змушений орієнтуватися по луні із залу, зловив мелодію в кінці першого приспіву тільки. Нас попереджали, що таке можливо, але ми зі своєї молодості на це увагу не звернули - і нас, так би мовити, злили. Але як ми потім зрозуміли, переможці цього конкурсу нікуди потім не просувалися. А ті, хто пасли задніх, у результаті вистрілювали. Лєра Массква зайняла 12 місце, наприклад. Ті ж "Ранетки" - шосте чи сьоме.

Але головний крок до слави ви зробили за підтримки проекту "Я талант"?

Митя: Так, знаменитими ми стали завдяки сайту yatalant.ru.

Степан: Нас запросили на День Першокурсника, коли ми стали вже більш-менш популярними - завдяки Контакту, до речі. І після виступу до нас підійшла дівчинка Катя, щоб взяти в нас інтерв'ю для сайту "Я талант". Я прийшов додому і просто по приколу на цьому сайті зареєструвався. Через два тижні нам подзвонили - і ось, ми зірки. Це правда. Будь-хто може спробувати себе на розігріві якої-небудь зірки, яких привозить корпорація PMI. Ось Шакіра, наприклад, скоро приїде. На сайті поки не так багато народу, тому шанси великі.

Ось ви раніше були частиною такої полуандеграундной сцени, виступали з АССА ...

(Сміються)

Степан: Саме що "сассаі".

Женя: Раніше ми були в андеграунді і трошки "сасссаі".

Митя: Ми хотіли звідти вийти, бо набридло.

Женя: Не, АССА хороший.

Але зараз-то ви опинилися в компанії Діми Білана і подібних - з ними цікавіше?

Митя: Ага, ми з Біланом зустрічалися нещодавно в одній гримерці на зйомках передачі, сиділи, втиснувшись у диван.

(Сміються)

Так навіщо вам потрібен цей центральноканальний шоубіз?

Митя: Ми всі немісцеві. Нам залишатися на місці ніяк не можна було - тільки вперед.

Степан: Так ми ніяких зусиль до цього не докладали. Чи не равлісь кудись, не пхали свої пісні кожному продюсеру. просто репетирували, просто співали, давали концерти, викладали пісні в Інтернет. Тому, напевно, залишилися людьми. Слава сама до нас докотилася. Думаю, будь-який артист хоче, щоб на його концерти приходило багато народу.

Митя: Особливо 10 квітня в московський клуб Milk.

Це презентація чогось буде, або що?

Митя: Це наш перший великий сольний концерт у Москві. Там сцена велика, дві з половиною тисячі народу вміщається. Буде повністю живий звук. Не тільки ми троє, але ще гітара, бас, ударні нас підтримають. Презентуємо наш максі-сингл "Для тебе". І якщо нам дуже-дуже всім пощастить, то презентуємо і кліп на цю пісню.

А навіщо вам живий склад, якщо ви вбудовується в цю фанерну попсову тусовку? Навіщо напружуватися, бісер метати?

Женя: Ну ми ж спочатку живої колектив, ми музиканти.

Митя: Несемо андеграунд в маси. Просто дуже хитро це робимо. Одного разу все прогнеться під нас.

Степан: І все попсовики в один прекрасний момент зрозуміють, що ворог близько, вже в тилу. І в цей момент буде вже пізно.


Які ознаки слави ви на собі відчуваєте?

Митя: Тягар слави Стьопа у нас несе - розкажи!

Степан: Секунду. У мене чайник зламався, вода в каструлі скипіла ...

Це вже відповідь на моє запитання.

Митя: У нього хоч є каструля!

Дівиці під вікном чергують?

Степан: Звичайно, чергують. Я вже звик до цього.

Митя: Давно підозрював, що бабки, які у Степіной під'їзду на лавці сидять, насправді прихильниці.

Степан: А що "слава, слава"? Беруть автографи, просять сфотографуватися, куди б я не прийшов. До стоматолога їжджу в метро, ??тому що в цей час зазвичай пробки - і завжди впізнають. Вчора пішов у кіно - там просять зробити фото. Після йду до машини - підбігає молодий чоловік, просити залишити автограф дівчині Ані. Нічого такого в цій славі немає. Навіть може бути неприємно, коли люди на тебе пильно дивляться.

О, забув запитати про фільми, де Степан знімався - "ми з майбутнього", наприклад.

Степан: Я ж вчився на кого? Правильно, на актора і режисера шоу-програм. І на першому курсі, в 2003 році, до нас прийшла жінка з "Ленфільму", весь курс сфотографувала і виклала в базу даних студії. Через буквально півроку мені подзвонили і запросили на зйомки фільму "Брежнєв". Я там зіграв епізодичну роль, чесно заробив 5000 рублів. Потім запросили знятися в чотирьохсерійному телефільмі "Грозові ворота" Андрія Малюкова. Це були вже не просто зйомки, а ціла експедиція. Нас вивезли в Геленджик, і там я в перервах між зйомками постійно співав свої пісні. Після цієї картини пройшло кілька років, і Малюков запросив мене зніматися в свій новий фільм з робочою назвою "Чорні слідопити". І пам'ятаючи про мою творчість, він запропонував написати для саундтрека головну пісню під початкові титри. Дав мені на це один день. Я приїхав в общагу до Жені.

Женя: Ми буквально за пару годин зробили аранжування. Пам'ятаю, там під титри було вже підкладено інша тема - треба було потрапляти в акценти.

Степан: Я приніс куплет-приспів режисеру - він сказав, що треба зробити поагрессівней. Коли ми закінчили, продюсери не захотіли брати цю пісню, тому що у них контракт був із якимись іншими артистами. Але Андрій Малюков сказав: "Якщо ви не візьмете Marsel, то і мене в титрах не вибирайте". Взяли.

А пісня-то дійсно важка вийшла, не характерна для вас. Вам взагалі близька така музика?

Степан: Це була віддушина для нас (сміється).

Женя: Я раніше як раз подібну музику грав. І хеві-метал, і альтернативу.

Степан: Ми взагалі не замикаємося в одному стилі, відкриті для експериментів.


Ви готові пожертвувати славою заради того, щоб робити те, що хочете?

Степан: Так нас ніхто нічого не змушує. Ми робимо те, що подобається і нам, і тисячам людей. Навіщо робити щось інше?

Для чого вам потрібна мережа Вконтакте?

Митя: Якщо б не Контакт, може, у нас нічого б і не вийшло. Ми поки піонери, не так давно групу зареєстрували. Раніше було зручно запрошувати всіх друзів на зустрічі, збирати людей на концерт. На жаль, зараз це заборонили.

Степан: Ми хотіли б передати Павлу Дурову і його команді прохання, щоб зробили розсилку платною.

По материалам  http://vkurse.ru/a/geFr